Шанель

Шанель, моя дівчинко.

П’ять днів без тебе. Я досі залишаю двері до кімнати прочиненими, щоб ти могла зайти. А потім згадую. І стою, тримаючись за дверну ручку, бо йти далі чомусь дуже важко.

Пам’ятаєш наш перший вечір? Я тоді вирішила, що дам тобі освоїтися, не буду нав’язуватися. Сіла на підлогу неподалік і зайнялася своїми справами. А ти підійшла сама, обережно торкнулася мене носиком і залишилася поруч. Я боялася поворухнутися, щоб не злякати тебе, коли ти щойно почала мені довіряти. Так ми й познайомилися. Ти вибрала місце біля мене, а я від того вечора вже будувала своє життя з думкою про тебе.

Тобі дуже пасувало твоє ім’я. Шанель. Красива, ніжна, така люба. Але вдома ти була просто моєю Шанечкою. Тією, з ким я розмовляла, поки збиралася вранці. І до кого поверталася з радістю, хоч би яким був день.

Ти вміла просити ласки так, що я відкладала все. Підставляла голівку під долоню, вмощувалася ближче, і я казала: «Ну ще хвилинку». Як же хочеться тепер повернути хоча б одну таку хвилинку. Будь-яку. Навіть ту, коли я поспішала й гладила тебе похапцем.

14 років, рідна. Я чомусь була впевнена, що в нас іще багато часу. Що встигну зробити більше фотографій, частіше бути вдома, довше сидіти з тобою поруч. Тепер листаю фотографії й найбільше люблю випадкові, невдалі — де ти розмита, де половина тебе не потрапила в кадр. Бо там звичайне наше життя. І ти в ньому жива.

Дякую тобі за це життя разом. За твою ласку, за довіру, за стільки тихих щасливих вечорів, до яких я так звикла. Мені дуже пощастило бути твоєю людиною.

Я поки не можу спокійно вимовити твоє ім’я. Але все одно вимовляю. Розповідаю про тебе, дивлюся фотографії, плачу. Мені важливо, щоб тебе пам’ятали.

Спи спокійно, моя красива дівчинко. Якщо можна, наснися мені. Я уві сні нікуди не поспішатиму. Посиджу з тобою стільки, скільки ти захочеш😓😓😓.